Системи фінансування охорони здоров’я у державах світу базуються на різних принципах, але було б корисно дослідити їх не лише з метою збільшити рівень загальної освіченості, але і для розуміння, звідки беруться гроші у закладах медичної допомоги та оптимізації цієї системи з урахуванням чужих недоліків.

Північна система охорони здоров’я має давню спадщину.  Це особливо добре встановлено стосовно первинної та профілактичної медичної допомоги. Усі північні країни також мають високорозвинені лікарняні служби.  Північні системи охорони здоров’я базуються на оподаткуванні та адмініструються на місцях, причому кожен громадянин має рівний доступ до послуг.  Проте всі країни вимагають від пацієнтів доплати за лікарняну допомогу та ліки.  Загалом ринки мають низький рівень впливу на функціонування систем охорони здоров’я. Цікаво, що, наприклад, у Польщі, Німеччині та Італії є велика кількість відмінностей у формуванні заробітної плати лікарів. Відрізняється цей процес і в Україні.

На політичному рівні справедливість та рівність є важливими пріоритетами. Незважаючи на загалом високий рівень спільності, у Північному регіоні є деякі важливі відмінності в галузі охорони здоров'я.  Деякі з них, крім того, зростають, оскільки кожна країна прагне адаптуватися до бюджетного тиску та старіння населення.  У Данії та Фінляндії були зроблені явні кроки щодо скорочення часу очікування та підвищення продуктивності роботи в лікарнях.  У Фінляндії та Швеції стягуються різні плати за госпіталізацію. 

У північних країнах система охорони здоров’я фінансується по-різному.  Державне фінансування з центрального уряду, провінційного уряду та місцевого самоврядування складають найбільшу частину фінансування у всіх північних країнах. Так,  Ісландія отримує менше 29,3% фінансування з фондів соціального страхування.  Приватні виплати складають різну частку від фінансування: від 20,2% у Фінляндії до 13,7% у Данії.  В Ісландії приватні виплати складають 18,2%, у Швеції - 17,7%, а в Норвегії – 14,5%.  Некомерційні організації фінансують дуже малу частину служби охорони здоров'я в північних країнах.

Отже, скандинавські країни мають великий державний сектор, який фінансує охорону здоров’я.  Серед північних країн існують суттєві відмінності.  Найбільшу частку займає Швеція із 71,6 % державних витрат на охорону здоров'я, яка фінансується регіональним рівнем (повітові ради), тоді як у Фінляндії найбільша частка у фінансування (35,1 %) надходить на місцевому рівні (муніципальна влада).  

У Данії ( 55,2%) та Ісландії (50,4%) коштів надходить із центрального уряду. Ісландська система охорони здоров’я значною мірою фінансується державним сектором. Фінансування охорони здоров’я в Гренландії здійснюється повністю за рахунок податків та державних дотацій від Данії.  Медична допомога та фармацевтична продукція безкоштовні.  У 2009 р. загальні витрати на охорону здоров'я в Гренландії становили 8,6% ВВП.

У Фінляндії та Ісландії охорона здоров'я також у значній мірі фінансується за рахунок коштів соціального забезпечення, відповідно, 14,6 та 29,3 %.  Охорона здоров’я у Фінляндії в основному фінансується державними та муніципальними податками.  Приватний сектор охорони здоров'я підтримується національною системою страхування, яка є частиною фінської системи соціального забезпечення.  Кожен, хто зареєстрований у реєстрі населення та постійно проживає в країні, має страховку.

Також у Норвегії частина послуг охорони здоров'я фінансуються з фондів соціального страхування і приватного сектору, але більшість – за рахунок державного сектору. Муніципальна система охорони здоров'я частково фінансується за рахунок державного бюджету і частково через муніципальні податки та окремі виплати за деякі послуги, такі як служби догляду та соціального обслуговування, відвідування лікарів загальної практики та фізіотерапевтів, тоді як догляд за матерями та дітьми та охорона здоров’я в школах безкоштовні.

Розглянемо тепер систему фінансування медицини у Кубі. Ця держава є одним із яскравих прикладів організації медичної допомоги на різних рівнях. Також тут розвинений медичний туризм, який, однак, має певні особливості, висвітлені нижче.

З переходом 1970-х у 1980-ті Куба також почала надавати вищий пріоритет закладам вищої медичної допомоги та дослідженням, розширила акредитацію медичних спеціальностей до 55 галузей, створила національні інститути як центри передового досвіду, ініціювала та швидко пришвидшила інвестиції в біотехнології, розробила національні програми для  пренатальний скринінг, встановила програму трансплантації органів та встановила перше обладнання для ядерно-магнітного резонансу в Латинській Америці.

Разом ці зміни розширили охоплення населення службами охорони здоров’я, збільшили технічний потенціал системи та призвели до більш ефективного надання медичної допомоги, покращивши показники населення.  Показники здоров'я Куби перейшли від типових для країн, що розвиваються, до тих, що є більш типовими для розвиненого світу. 

Кубинська система охорони здоров'я використовує трирівневу структуру для організації первинної, вторинної та третинної медичної допомоги.

З 2014 року лікарі, медсестри та стоматологи почали отримувати подвійну – а деякі майже втричі збільшену – поточну зарплату. Рішення, прийняте Радою міністрів Куби, підвищило зарплату лікарям спеціалістів із сімейної медицини першого ступеня, внутрішньої медицини, педіатрії та близько 50 інших галузей від 573 кубинських песо (CUP) до 1460 доларів США;  а ті, хто має другий ступінь або подвійні спеціальності, - отримують від 627 доларів до 1600 доларів.  Додаткова оплата за нічні зміни також була подвоєна.

Професіонали охорони здоров'я, освіти та інших секторів на Кубі як державні службовці не отримують прибутку від тих самих валютних доходів, які отримують приватний бізнес, самозайняті торговці, туристичні працівники, художники  або музиканти.

Медичні працівники, які працюють за кордоном - які отримують зарплату в кубинській та іноземній валюті - також отримали вигоду від нових заходів, які як збільшили зарплату, так і поступово "вирівняли" суми, отримані в країнах, де вони перебувають  розміщено.  В даний час ці валютні стипендії дуже різняться залежно від країни.

Окрім місій добровільної допомоги, Куба також отримує значний дохід за рахунок експорту медичних послуг.  

Так званий "експорт" фахівців охорони здоров’я іноземним урядам приносить Кубі близько 11 мільярдів доларів щороку, що робить його більшим джерелом доходу, ніж туристична індустрія Карибського острова.  Більша частина цих грошей надходить за контрактами, які Куба має з іншими країнами: уряд відправляє кубинських лікарів на роботу за кордон, а уряди цих країн платять кубинському уряду за працю цих лікарів. 

В даний час у 67 країнах працює близько 50 000 кубинських лікарів, це "армія білих халатів", як їх називають кубинські чиновники. У деяких випадках, наприклад у Венесуелі, в обмін на медичні послуги даються не гроші, а нафта.  Так, наприклад, у 2012 році на периферії столиці Катару, місті Доха, була відкрита "кубинська лікарня", що належить до уряду Катару, але персонал якої складає виключно кубинців, загалом 475 лікарів і середнього та молодшого медичного персоналу.

Уряд Куби також міцно тримається за лікарів.  У 2017 році вони посилили обмеження щодо лікарів, які працюють у Бразилії, заборонивши брати бразильські медичні іспити та змусивши вагітних жінок повернутися додому на Кубу після 22 тижнів вагітності, щоб запобігти народженню їхніх дітей у Бразилії та отримання бразильського громадянства.

Щомісячна мінімальна заробітна плата для лікарів Куби становить близько 25 доларів США, і зростає приблизно до 50 доларів. Однак умови роботи кубинців за кордоном не завжди є легкими.  Їх рідко вітають місцеві лікарі, які розглядають кубинців як спосіб місцевої влади уникнути вирішення основних проблем та дефіциту у вітчизняних системах охорони здоров’я.

Згідно з даними, за кордоном кожен кубинський лікар отримує близько 1000 доларів на місяць, приблизно 10% від того, що можуть заробляти інші іноземні медичні працівники в катарських державних лікарнях.  Решта, від 4000 до 9000 доларів, залишається в руках кубинської держави. Кубинські медичні служби також генерують інші ресурси та будують політично стратегічні відносини: наприклад, Венесуела надіслала Кубі партії субсидованої нафти в обмін на різні ініціативи з охорони здоров'я.

 Інша частина цих грошей надходить за рахунок медичного туризму.  Багато людей приїжджають на Кубу не лише завдяки репутації країни в галузі медицини, а й тому, що лікування різних захворювань коштує їм на Кубі приблизно на 60-80% менше, ніж у їхніх країнах. Куба відома тим, що надає різноманітні медичні послуги, але основними трьома напрямами охорони здоров’я, якими відома Куба, є традиційні процедури, запатентована кубинська продукція (засіб від раку, виготовлений із отрути блакитного скорпіона, вакцина із моноклональних антитіл тощо), лікування наркоманії.

Інші послуги, що надаються на Кубі, це неврологічна реабілітація, антистресова терапія, естетичні послуги, природна та традиційна медицина, ортопедичне лікування, профілактика старіння тощо. На Кубі є лікарня, призначена лише для іноземців, які проживають або подорожують на Кубі.

Нарешті, Куба прагне просувати свою модель державного профілактичного медичного обслуговування через Латиноамериканську медичну школу (ELAM).  Її місія полягає у наборі студентів із маргіналізованих громад, підготовці їх як лікарів та відправленні  їх на роботу назад, у рідні домівки.

Інформаційна кампанія проходить за підтримки фонду "Відродження".