Серед 465 задокументованих експериментів на собі протягом останніх двохсот років, 89% випадків підтвердили гіпотези науковців, що їх проводили. І хоча деякі результати були негативними, ці випадки можна вважати корисними через їхній вплив на майбутні дослідження.

У цій статті розказуємо про 5 науковців, які поставили своє життя під загрозу задля прогресу науки.

Вільям Старк

У 1769 році Вільям Старк, англійський лікар та піонер медицини, провів серію експериментів повʼязаних із дієтою та харчуванням. Протягом 31 дня він харчувався лише хлібом, водою та невеликою кількістю цукру. Згодом поступово почав додавати іншу їжу, таку як яловичина, телятина, гусятина, а також оливкова олія. Однак продуктами, які Старк не включив у свій експеримент, були овочі та цитрусові. Невдовзі його ясна почали кровоточити та інші симптоми стали нагадувати ті, що спостерігались у британських мореплавців, які страждали на цингу. Менш ніж за рік у віці 29 років він помер, ймовірно, від цинги та сукупних наслідків недоїдання.

Хоча Вільям Старк не відкрив цингу, проте його досліди привели до усвідомлення, що ця хвороба була викликана дефіцитом того, що сьогодні ми називаємо вітаміном С, оскільки аскорбінова кислота була відкрита угорським біохіміком Альбертом Сент-Дьєрді лише в 1930-х роках.

Таким чином, ретельне ведення записів Вільяма Старка допомогло встановити, що одноманітні дієти, які не містять свіжих овочів та фруктів, не є корисними для здоровʼя, чітко показавши наслідки такого харчування.

Данило Заболотний

Під час навчання на медичному факультеті Київсього університету Святого Володимира Данило Кирилович Заболотний проводив значну кількість наукових досліджень. Важливими є експерименти, спрямовані на вивчення впливу збудників холери на ховрахів, де він продемонстрував, що ховрахи чутливі до холерних вібріонів, але їх можна зробити імунними до холери через пероральну вакцинацію.

Пізніше, в 1893 році, разом з І.Савченком, Заболотний вирішив провести сміливий та небезпечний експеримент. Вони випили культуру холерних вібріонів після попередньої пробної імунізації протягом 28 днів і не заразились, тому цей дослід вперше науково підтвердив можливість вакцинації людей проти холери пероральним введенням бактерій. Він мав велике значення для медицини та встановив наукові основи для подальших досліджень у цій області, сприяючи розвитку методу пероральної вакцинації та відкривши приховане бактеріоносійство.

Еван О'нілл Кейн

Хірург Еван О'Ніл Кейн не був новачком в апендектомії, самостійно виконавши понад 4000 таких операцій. Проте після майже 40 років практики він хотів довести, що в деяких випадках місцеву анестезію можна використовувати як альтернативу більш ризикованому загальному наркозу. Аби підтвердити свою теорію, у 1921 році Кейн вирішив провести апендектомію на собі: захворівши на апендецит та чекаючи, поки його команда готувалася до апендектомії, він оголосив, що проведе операцію самостійно.

Спочатку він підперся подушками, щоб краще бачити свій живіт, потім ввів у черевну стінку місцевий анестетик, що містив кокаїн і адреналін, та, розрізавши тканини, знайшов набухлий апендикс і видалив його. Уся процедура зайняла близько 30 хвилин, а після двох тижнів після операції Кейн повністю одужав та продовжив оперувати своїх пацієнтів.

Сміливе рішення Кейна привело до кращого розуміння використання місцевих анестетиків і того, як уникнути загальної анестезії у пацієнтів, для яких це становить небезпеку.

Вернер Форсман

Катетеризація серця - проходження катетера через периферичні артерії або вени в камери серця, легеневу артерію та коронарні судини. Це процедура, що використовується для діагностики та лікування ряду серцево-судинних захворювань. Щороку в Сполучених Штатах проводять більше мільйона таких втручань — це одна з найчастіших кардіологічних процедур, а німецький лікар Вернер Форсман вважається її засновником.

У 1929 році Форсман зробив розріз на внутрішній стороні власного ліктя, а потім вставив у вену сечовий катетер довжиною 63,5 см. Керуючись флюороскопією, він просунув його до правого передсердя, а потім зробив рентген, щоб підтвердити положення.

Наступного разу Форсман спробував цю процедуру на невиліковно хворій жінці та виявив, що зміг ефективно доставити ліки прямо до її серця. Він продовжував експериментувати, використовуючи кроликів, собак і самого себе, загалом провівши дев’ять додаткових катетеризацій.

Результати його роботи спонукали інших лікарів використовувати стегнову вену, розташовану глибоко в стегні, щоб досягти нижньої порожнистої вени, яка несе кров від ніг, стоп і черевної порожнини до серця.

У 1956 році Форсман отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини, яку розділив з Андре Курнаном та Дікінсоном В. Річардсом.

Баррі Маршалл

Протягом багатьох років загальноприйнятою думкою було те, що надмірне виділення шлункової кислоти спричинює пептичні виразки слизової оболонки шлунка або тонкої кишки внаслідок емоційного стресу, вживання гострої їжі тощо.

Баррі Маршалл, австралійський лікар, не погодився з цим: він вважав, що виразки насправді викликані бактерією Helicobacter pylori, яка мешкає в слизовій оболонці шлунка. Увагу Маршалла до цієї теми привернув патолог Робін Воррен, який спостерігав присутність спіралеподібних бактерій в біопсії слизової оболонки шлунка пацієнта в 1979 році. Об’єднавшись, вони провели дослідження біопсій шлунка 100 пацієнтів, яке показало, що бактерії присутні майже у всіх хворих на гастрит, виразку дванадцятипалої кишки або шлунка.

Але після багатьох років спроб переконати скептиків та без адекватної можливості підтвердити свою гіпотезу на тваринах, Баррі Маршалл був змушений взяти зразки бактерій у пацієнта і випити їх. Протягом тижня Маршаллу стало погано: зник апетит, зʼявились здуття живота та блювання. Ендоскопія підтвердила, що у нього справді був гастрит, а лікування антибіотиками виявилося ефективним.

Таким чином, експеримент Маршалла підтвердив зв'язок між H. pylori та виразками і в результаті антибіотики тепер є стандартом лікування. У 2005 році Маршалл і Уоррен отримали Нобелівську премію з фізіології та медицини за своє відкриття.

Роль самоекспериментів у медицині в даний час досить обмежена. У деяких випадках, як-от досліди Форсмана, що проведені всупереч офіційному дозволу, можуть бути отримані результати, які інакше ніколи б не з’явилися. Проте в сучасному світі, заснованому на доказах, досліди на собі викликають очікуване занепокоєння щодо етики, валідності та відтворюваності, оскільки неможливо зробити узагальнення на основі експерименту на одній людині. Тим не менш, ретроспективний аналіз самоекспериментування є важливим, оскільки він з’ясовує, наскільки вчені були готові ризикувати своїм життям заради розвитку медицини.