«Це моя власна розробка. Я назвав її «Безперечна правда». Речовина настільки ж сильна, як пентотал натрію, але без наркотичних побічних ефектів,» — каже Білл, перед цим вистреливши Беатрікс в ногу дротиком з так званою сироваткою правди.

 

Окрім прикладу із славнозвісного «Вбити Білла. Фільм 2» Тарантіно, у художніх творах можна знайти багато прикладів використання героями речовин, які об’єднують під загальним поняттям сироватки правди — фармакологічних сполук, під впливом яких людина впадає в ейфоричний стан та починає говорити виключно, на її думку, правдиві речі... Але чи насправді існує така речовина (або навіть декілька), яка здатна викликати описаний ефект, змушуючи людину виказувати всі найпотаємніші секрети?

Вперше речовину із властивостями «сироватки правди» описав акушер з Техасу Robert Ernest House у середині 1910-х років, помітивши, що породіллі під дією поширеного на той час анестетику скополаміну (також відомого під назвою «сутінковий сон») починають говорити навіть про такі речі, які зазвичай кожен волів би приховати. Доктора зацікавив такий ефект препарату, а тому він розпочав детальне дослідження. House почав працювати з людьми з ментальними порушеннями та дійшов висновку, що пацієнти після вживання скополаміну гідрохлориду впадають в певний стан, в якому кажуть тільки речі, які, на їх думку, є правдою.

Звичайно, на такі досліди звернули увагу представники правоохоронних органів та долучили доктора до своїх розслідувань. У 1922 році лікар допитав двох в’язнів із Даласької окружної в’язниці, провина яких, на перший погляд, була беззаперечною. Під дією скополаміну обидва в’язні заперечували свою провину та в результаті були відпущені на свободу.

Натхненний таким успіхом, House дійшов висновку, що під дією скополаміну людина не в змозі адекватно думати та міркувати, а отже і взагалі казати брехню. Ця заява набула широкого розголосу, а ідея «препарату правди» моментально поширилась громадськістю.

Сам термін «сироватка правди», скоріш за все, вперше з’явився на шпальтах газети "Los Angeles Record" у тому ж 1922 році. House протягом деякого часу відмовлявся вживати цей термін, але згодом сам почав регулярно його використовувати, написавши 11 статей про ефекти скополаміну. Врешті решт, тема, яка на початку мала під собою хоча б якесь наукове підґрунтя, перетворилась на звичайну демагогію про «батька сироватки правди» та чудо-речовину, яка допомагає розкривати найзаплутаніші злочини.

Зрештою, речовину взагалі перестали використовувати через велику кількість побічних ефектів. That’s all, folks.

Приблизно у той самий час на фармакологічній сцені з’являються барбітурати — клас препаратів, які пригнічують центральну нервову систему та сповільнюють мозкову активність. Барбітурати доволі швидко завоювали місце у медичній практиці, а три препарати з групи увійшли в історію як кандидати в «сироватку правди»: амітал натрію (амібарбітал), пентотал натрію (тіопентал) та меншою мірою секонал.

Тіопентал та амобарбітал, як і всі барбітурати, працюють шляхом зв’язування та активації ГАМКА-рецепторів, які відповідають за гальмування передачі нервового збудження. Таким чином, з мільйонами активованих ГАМКА-рецепторів, мозок, грубо кажучи, потрошку відключається та втрачає можливість нормально формулювати думки, продумувати дії наперед, а отже, за логікою дослідників, і брехати.

Протягом Другої світової війни внутрішньовенне введення барбітуратів широко використовувались для анестезії та наркозу. Лікарі, що були задіяні у лікуванні солдатів, помітили, що барбітурати мають ще одну цікаву властивість: під дією пентоталу або аміталу людям легше пригадувати та розподівати про певні події із їхнього життя. А тому барбітурати почали використовувати для лікування військових із втратою пам’яті та афазією.

Закономірно, що після цього почалися дослідження, спрямовані на можливість використання вищезазначених речовин у допитах підозрюваних, а лікарів все частіше залучали до роботи із обвинуваченими.

І, здавалося б, людство знайшло речовину, яка відкриє шлях до абсолютної правди. Але, як завжди це буває, світ не такий простий і правда виявилась зовсім іншою.

У 1955 році роботи судово-медичного психіатра John M. MacDonald показали, що під дією барбітуратів людина не каже виключно правду, а просто починає дуже багато говорити, часто погоджуючись з усіма твердженнями співрозмовника, а умілий допит і взагалі може змусити зізнатись будь-яку людину у будь-яких гріхах.

В Єлі був проведений цікавий експеримент, який показав, що людина здатна казати брехню, навіть знаходячись під дією барбітуратів (в даному випадку дослідники використовували амітал).

Суть експерименту полягала в тому, що групу людей попросили згадати якусь ганебну історію з минулого, а потім придумати другу історію для виправдання першої.

Після введення речовини досліджуваних попросили розповісти першу історію. Виявилось, що навіть під дією «сироватки правди» багатьом вдавалось спокійно захищатись та дотримувати видуманої версії.

У листопаді 2006 року на сторінках журналу «Washington Post» у розділі «Новини науки» з’явилась стаття під назвою «Деякі вірять у повернення сироватки правди», в якій загалом розглядається можливість існування речовини із такими властивостями. На початку статті можна прочитати наступне речення: «На сьогодні невідомо жодної фармакологічної сполуки, ефект якої був би доведений щодо змушення людини говорити правду». Також ставиться під великий сумнів теорія, що така речовина існує, але тримається у секреті.

Тим не менш, наркоаналіз (метод психологічного дослідження людини, яка знаходиться під дією барбітуратів) і сьогодні використовують в Індії. А на сторінках індійського журналу "Frontline" навіть можна знайти статтю з детальним описом використання наркоаналізу в судовій системі Індії.

Насамкінець можна додати, що існує версія, згідно з якої сам "батько сироватки правди" House планував використовувати скополамін для того, аби виправдовувати людей. Аби люди, які дійсно не скоювали злочин, правдиво і відкрито могли про це заявити та піти додому.

Але, мабуть, така вона людська природа: правда майже завжди має гіркий присмак.