І знову нагадую: це моя особиста історія, де я ділюся власним досвідом і описую суб'єктивні враження. Це не спроба когось в чомусь звинуватити / дискредитувати вітчизняну медицину / сеанс чорної магії з повним її викриттям / вставте інший варіант.

Трохи про аспірантуру

Моїм бажанням писати дисертаційну роботу поцікавились ще в перший день роботи на кафедрі. Звичайно, хочу! Це ж круто. Це ж мною всі б пишалися, я б захистилася раніше терміну та була б PhD в 25! Можна було б табличку на кабінеті повісити.

Я вступила до аспірантури в 2017 р. — одразу після інтернатури. Важливий момент: аспірант — це особа, яка навчається. Протягом аспірантури майбутні доктори філософії, включаючи мене, мали заняття з різноманітних дисциплін на зразок методології, філософії, педагогіки, медичної статистики, медичної англійської тощо. Найбільш вагомою є, на мій погляд, методологія наукових досліджень, яку я несподівано знайшла дуже цікавою. Парадоксально: саме в результаті цього курсу у мене виникли перші сумніви щодо свого бажання займатись науковою діяльністю.

Самі заняття в аспірантурі проходили перші два роки, пізніше ми мали вже працювати над дисертаційними роботами та готувати документи на захист. Кожного року (чи семестру?) ми мали звітувати щодо нашого прогресу: скільки та де опубліковано статей, на якому етапі саме дослідження тощо. Дуже акцентували нашу увагу саме на статтях, бо чим більше, тим краще! Це ж показник академічної успішності як аспіранта, так і закладу.

Я була аспіранткою очної вечірньої форми навчання, що зобов'язувало мене відвідувати заняття в зазвичай другій половині дня, а працювати — в першій. Працювала я на той час асистенткою кафедри, але про це потім. Стипендію отримували тільки аспіранти денної очної форми, а вечірники та заочники мали лише зарплатню за місцем роботи. Наскільки я розумію, аспіранти заочної форми займалися науковою діяльністю при університеті на контрактній основі й мали оплачувати навчання.

Трохи про моє дослідження

Мені не нав'язували якусь нудну, "вигідну кафедрі" тему: ще з самого початку наукова керівниця запитала мене про мої наукові інтереси й дізналася, що мене цікавить уропатологія. Таким чином, мені запропонували детальніше зануритись в диференційну діагностику первинних пухлин нирок, спільною рисою яких є еозинофільна (рожева) цитоплазма. Якщо комусь цікаві деталі — ця стаття є однією з моїх улюблених, адже тут все структуровано, лаконічно й зрозуміло. На певному етапі весь спектр вищеописаних пухлин звузився до двох: злоякісної хромофобної карциноми та доброякісної онкоцитоми нирки. Інколи буває таке, що ці дві пухлини мікроскопічно вкрай схожі одна на одну, що призводить до діагностичних складнощів. На початку я мала намір вирішити цю проблему за допомогою імуногістохімічного методу — це, по суті, молекулярна діагностика, що полягає у виявленні й візуалізації певних білків у пухлинній тканині.

У всіх нас аспірантура тривала чотири роки. Власне дослідження у мене почало рухатись вперед десь на третьому році, хоча фактично я почала набирати клінічні випадки та аналізувати історії хвороб ще на інтернатурі. Це пов'язане з фінансовими моментами, про які я напишу в окремій статті. Технічні моменти дослідження полягали в виготовленні мікропрепартів з архівних парафінових блоків, використанні скромної імуногістохімічної панелі (4 антитіла на кожу пухлину), власне в мікроскопічному аналізі препаратів і, нарешті, статистичній обробці отриманих даних.

Як все закінчилось

Дослідження йшло. Я щось робила. Я не пам'ятаю дня, з котрого в мене почався внутрішній супротив. В мене росло відчуття, що я займаюся чимось НЕ ТИМ. Я говорила собі, що це просто самосаботаж і страх перед складощами. Паралельно з навантаженням по аспірантурі в мене росло й педагогічне — я пам'ятаю, як я по черзі звинувачувала то кафедру, то дисертацію в постійній втомі й небажанні починати новий робочий день.

Ось так дисертація поступово перетворилась з квитку в прекрасне майбутнє на тягар, який я маю нести, "бо вже ж скільки зроблено". По факту, ледь не кожну відпустку зі мною їхав ноут і я намагалась приділяти увагу дисертації кожного робочого дня, бо розумні люди в мотиваційних книгах пишуть, що системність та режим — друзі звички й продуктивності. Системність полягала в тому, що кожна туристична пам'ятка під час подорожі мала змінитися на стіну тексту вдома. Це все супроводжувалось відчуттям "ну треба". Таке саме відчуття в мене було в дитячому садочку, коли мене через силу годували гидким гороховим супом і картопляними зразами. Результат був доволі прозаїчним і передбачуваним. Як і з дисертацією, власне.

А паралельно я бачила, як мої однолітки шукали себе в обраних спеціальностях, розвивалися, горіли тим, де себе знайшли. Я бачила, як вони змінюються, ростуть, щось навколо себе будують, розширюють, створюють. Я зараз пишаюся тим, що знаю цих людей особисто. І весь цей час, кожного дня я бачила себе зі своїм "ну треба".

На 4-му, останньому, році виявилось, що від моєї наукової роботи хотіли дечого іншого. Я б не сказала, що висновки мого дослідження були проривом у сучасному розумінні пухлинної патології нирок. Скоріше, вони статистично підтверджували те, що патологам було вже зрозуміло інтуїтивно. Мені запропонували розширити вибірку та продовжити дослідження, яке, як я думала, на той момент вже було фінальним продуктом. Я категорично відмовилась від цієї пропозиції — вона була останньою краплею.

Чому?

Тому що я розчарувалася.
Тому що мені було нудно й моє серце більше не належало цій примарній витівці.
Тому що моя дисертація була потрібна всім, окрім мене самої.
Тому що я очікувала від наукової діяльності щось реальне, а не продукування статей як самоціль й адміністративні формальності.
Тому що я весь цей час хотіла практикувати, працювати лікаркою, а за зануренням в наукову діяльність та в кафедральні потреби лежать лише папірці, які слід підписати.
Тому що я йшла через PhD-програму просто заради завершення, щоб від мене всі відчепилися, щоб ніколи більше не питали "Ну що, як дисертація?"
Тому що пропозиція продовжити дослідження означала для мене ще півроку-рік в науці. Ще кілька місяців в цьому перетворилися б на зраду самій собі.

Стратегічні висновки

• Адекватна й продумана методологія — ключ до наукової роботи здорової людини, але цього мало, щоб зробити результати дослідження цінними. В моєму випадку з методологією все було добре, адже я була дуже сфокусованою на ній і консультувалася з компетентними людьми. В той самий час, я в певний момент втратила зв'язок із клінічною практикою та забула про те, що принциповим моментом є практичне задіяння результатів роботи. Якщо наука й медицина сепаровані одне від одного, а не йдуть нога в ногу, завжди матиме місце дисбаланс. Якби PhD-програма заохочувала, цінила та перевіряла наявність практичної діяльності, а не ставила перед вибором між двома стільцями, то було в набагато веселіше й якісніше.
  
• Слід дивитися в обличчя своїм слабким сторонам та доповнювати їх ресурсами, що є навколо. В той самий час, не треба бути занадто впевненими щодо своїх сильних сторін, адже інколи випливає, що вони не є такими вже й сильними. Я відповідально підійшла до статистики та знайшла людину, яка могла б мені допомогти — я погано в цьому розбираюся й для мене було очевидним, що я потребую консультацій. Але я недооцінила важливість бесід з лікарями-патологами, які працюють "на потоці" й могли б оцінити практичну значимість моїх висновків і роботи в принципі. Це негативно вплинуло на подальшу долю мого дослідження.
  
• Припиняти робити те, що вже почато — це нормально. В моєму випадку PhD — стандартне очікування соціуму, такий собі показник успішності й крутості. Я зрозуміла, що це не мій шлях, це не те, чим я хочу займатися. Я остаточно відмовилася від продовження дисертаційної роботи ще в березні, 9 місяців назад, й жодного разу не пошкодувала про це. Змінювати свою спеціальність після років праці в іншій — нормально. Змінювати свою думку — нормально. Змінювати своє життя, якщо є відчуття, що робиш щось не те — ось що круто. Звідки взагалі ця маячна ідея, що в 25 все має бути вже остаточно вирішеним: професія, сім'я, місце проживання тощо? Чому у нас всім постійно пропонують потерпіти, якщо щось не подобається? Життя іде, а не стоїть. Нащо страждати заради страждання?
  
• Фінансування є необхідним. Голої ініціативи на пристойне дослідження не вистачить навіть геніальним науковцям. Наступного разу я напишу окремий пост про мої роздуми щодо грошей та їх сприйняття.